Хто називає себе екологами і займає екологічні посади, чому унікальні рідкісні види тварин охороняють здебільшого лише мисливці, а охорона природи в країні не може бути прибутковою розповів відомий науковець, кандидат біологічних наук.
Ігор Загороднюк — один із найбільш відомих в Україні вчених, які досліджують дику природу. З 1983 по 2003 рік Загороднюк працював в Інституті зоології імені Шмальгаузена НАН України. Потім — на Закарпатті був доцентом кафедри ентомології (викладав екологічні дисципліни) Ужгородського національного університету, а з 2005 до 2014 року — доцент кафедри екології та садово-паркового господарства Луганського університету імені Тараса Шевченка та завідувач Лабораторії екології тварин цього університету.
Зараз Загороднюк працює в Національному науково-природничому музеї. Він — автор ряду наукових праць, опублікованих у престижних профільних виданнях.
Ігор Володимирович — лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки 2015 року. Отримав її разом із кількома іншими провідними фахівцями за цикл наукових праць “Наукові основи збереження та відновлення біотичного і ландшафтного різноманіття України в умовах змін навколишнього середовища”.
Ігор Загороднюк вважає: у нас поняття екології часто зводять до опису порушень довкілля, і “екологами” часто називають всіх причетних до реєстрації таких порушень, зовсім не до досліджень та моніторингу.
“Тому й виходить, що в Україні екологією часто займаються непрофесіонали, які навіть не мають відповідної освіти, а створення заповідників часом не стає порятунком для рідкісних тварин, а може їм навіть зашкодити”, — каже він.
Про це науковець розповів у інтерв’ю для Styler.
Ігоре Володимировичу, які найбільші проблеми зараз є у сфері охорони природи в Україні?
Проблеми галузі — безкінечні. У нас тварин “охороняють” здебільшого в зоопарках або в музеях, часто вже як зниклі у природі види, а треба охороняти у природному середовищі, де ці тварини живуть. Або охороняють чужорідних тварин, часто прямо у містах. І не знають, що охороняти треба ще й дику природу.
На жаль, в Україні охорону тварин часто зводять до занесення видів до Червоної книги, і на цьому, як правило, все й закінчується. Створення чергового “червоного” списку — це чималі кошти, як грантові, так і бюджетні.
Наприклад, кажуть, що остання Червона книга коштувала близько півмільйона. Але для охорони тварин це мало що дало! Бо Червоною книгою все має не закінчуватися, а починатися: ведення моніторингу, розробка і реалізація засад практичної охорони, розвиток заповідної мережі тощо.
Під гаслами охорони у нас ведуться різноманітні роботи. Але на практиці охорону здійснюють, на жаль, лише мисливці. Парадокс, але це насправді так. Чому? Бо вони зацікавлені у прирості популяцій “своїх” видів. Тварини можуть існувати в більш-менш пристойних умовах і в заповідниках. Але тут існує ще один парадокс: часом створення заповідників приносить не тільки користь, а і шкоду.
Хіба створення заповідника може нашкодити? Їх же створюють зазвичай для того, щоб зберегти природу.
Звісно, заповідники — це добре. Але їх часто створюють із неправильними підходами. У нас думають приблизно так: “Погляньте, там же живуть такі красиві метелики, ховрашки, комашки. Давайте створимо для них заповідник!” І створюють. Але це кардинально змінює умови життя тварин. І вони вимирають.
Всі згадують про бабака лише у День бабака, а у бабаків таких днів — 365 на рік. І вони часто для бабаків не зовсім святкові: то їх обкатали плугами, то обстріляли, то потруїли, то безпритульні пси погризли малечу. У Стрільцівському степу, що на Луганщині, існувала популяція цих тварин.
Заповідник створили спеціально для їх охорони. Але з часом бабака там не стало. Чому? Бо не стало випасу, не стало сінокосів. І бабак “пішов” звідти, вимер. Всі великі вимирання починаються зі зникнення локальних популяцій. Жахливо, коли центрами вимирань стають заповідники.
І таких прикладів по всій країні — купа. Щоби заповідники виконували функцію збереження популяцій рідкісних видів — заповідного режиму недостатньо. Потрібні активні дії. І потрібні великі площі!
У нас часто говорять, що охорона природи має бути прибутковою. Чому так?
У багатьох країнах, зокрема в США, значно легше щось зберегти, відтворити, виростити, проте це не пов’язано з рівнем економічного розвитку. У нас чомусь треба доводити економічну доцільність охорони природи. І довго та складно доводити потребу створення або розширення нового заповідника або обмеження господарської діяльності, наприклад рубок.
В охороні природи не може бути економічної доцільності! Доцільність — це життя в якісному середовищі, у тому числі життя наступних поколінь. Охорона природи завжди збиткова для поточного часу. Це як витрати на власне здоров’я: вони не дають прибутку, вони важливі для нормального життя. Про неї мають дбати всі, але насамперед — держава! Власне, це одна з головних стратегій виживання на два-три покоління вперед!
В охороні природи не треба шукати якоїсь вигоди. Єдиний виняток — природні промисли, коли господарники вкладають сили і кошти у повне відновлення ресурсів, які вони експлуатують. З екологічної точки зору це означає, що вони мають прибуток виключно з приросту популяцій. Цим займаються мисливці.
Повний текст читайте тут: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/uchenyy-igor-zagorodnyuk-my-gonyaem-babushek-1502790390.html