За чотири кілометри від берега в Миколаївській області лежить клаптик суші -острів Березань.
Як дістатися на цей острів?” -запитую у рятувальників пляжу. “Катер туди щойно вирушив, але якщо вам дуже треба, то ми можемо його наздогнати”, -чую у відповідь. Кажу, що дуже хочу. Через декілька хвилин до причалу підлітає водний скутер, мене садять на нього й ми летимо услід катеру. Доганяємо, і от я у компанії ще кількох людей поволі підходжу до острова.
Про найвідоміший український острів Зміїний знають усі, але дістатися до нього непросто. А тут якихось 30 хвилин і я ступаю на клаптик суші, загублений у водах Чорного моря. Перше враження – Робінзон Крузо тут би не вижив. Прісної води немає взагалі. Єдине джерело вологи – збирати росу. Тінь знайти теж складно: степова рівнина вкрита висохлою від спеки травою, яка сягає грудей. Крім чайок, більше ніяка звірина тут не живе. …
На острові живуть два охоронці, які оберігають його від чорних археологів. Кажуть, що час до часу сюди навідуються такі мисливці, а оскільки острів вважають заповідником, тож таким “гостям” тут не раді. Але я прибув без лопати й охоронець пропонує навіть заночувати на острові. “А чому б і ні? Тут романтика, неймовірно чисте й тепле море. Риби повно, тож з голоду не помреш. У нас такі вже були. Приїхали лише подивитися і залишилися на три дні”, – каже охоронець Сергій. З усіх побутових вигод, у мене в кишені лише мобілка та запальничка, тож, оцінивши свої можливості, я відмовляюся від цієї спокусливої пропозиції та вирішую піти на розвідку вглиб острова. Це з моря Березань виглядає клаптиком степу, але на самому острові…
Боже, скільки ж тут старих зруйнованих укріплень. Від земляних валів, які зводили ще греки, до радянських залізобетонних конструкцій, у яких тримали оборону під час Другої світової війни. Купа підземних ходів і дзотів, зруйновані залишки фундаментів будинків. Все свідчить про те, що історія у цих шести гектарів суші була багатою.
“Колись Березань був півостровом, його з материком з’єднувала кам’яниста дорога, – каже мені Сергій. – Це дозволило грекам збудувати тут своє місто з вуличками, викладеними каменем. Це було в сьомому столітті до нашої ери. Потім рівень моря піднявся на три метри, дорога пішла під воду й греки, зрозумівши, що тут вижити неможливо, пішли. Після них хто цим островом лише не володів. І турки з татарами, і росіяни, і козаки, і німці. Зрештою, він став українським”. Щодо турків збереглася цікава легенда. Кажуть, вони тут, у підземеллях, мали величезний склад вина. Але коли запорізькі козаки їх звідси вибили, вони цей склад засипали. Причому так надійно, що дотепер ніхто не може його відшукати й спробувати середньовічного вина…
Тут же, на острові, у 1906 році розстріляли лейтенанта Шмідта. А в 60-х роках минулого століття у Москві вирішили дати острову його ім’я й встановили пам’ятний обеліск. Щоправда, ім’я не прижилося, а обеліск під впливом вітрів і сонця невпинно руйнується. Відновлювати його українці не збираються. “Стоїть собі, то й стоїть. Ми туди навіть не ходимо і гостей не водимо. Не заслужив Шмідт такої поваги. Це лише комуністи його возвеличували”, — каже мені Сергій.
Помандрувавши декілька годин островом, спускаюсь до моря і з насолодою охолоджуюсь у воді, змиваю зі себе пилюку степових трав. Поруч інший охоронець раз за разом витягує з води рибини. “Юшка сьогодні буде навариста. Може, передумав і залишишся?” — перепитує мене “нічний директор” острова. …Сонце опускається до горизонту й на останньому катері на метерик уже гуде двигун. Сідаю у судно, вдячно махаю рукою господарям і відпливаю від берега. За кормою залишається невеличкий клаптик української суші, який зберігає у своїх підземеллях ще багато нерозгаданих таємниць, людських трагедій і романтичних побачень…
Автор Максим КАЧУРІВСЬКИЙ для expres.ua